Твір на конкурс "Люблю тебе, моя свята Вкраїно!"

Гляньте, друзі, сонце грає,
Мужньо в душу лине.
Будь могутня, Україно.
Вічна! Незборима!

П. Ткачук

Людина починається з любові до матері, з уміння любити і шанувати
людей. Рідна мама й рідний тато, рідна земля й рідна Україна, рідна мова... Рідний, рідне, народ, рід - однокореневі слова. Ці слова святі. Вони тримають нас на світі й учать любові до нашої України, нашої нації. Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу, його мову, культуру.

Україна - це край невимовної краси і тяжкої недолі. Українці пишаються
тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні своєї слави, мужньо
переносила найважчі випробування, коли гинули мільйони її дочок і синів.
Пізніше вона відроджувалася, виростала з пожарищ і руїн, виковувала нові
покоління закоханих у рідну землю лицарів правди і волі.

Ми не можемо забути криваві сторінки історії нашої рідної України.
Вона зазнала багато такого лиха, яке буває тільки в найстрашніших казках.

Хіба можна забути про звірства кримських ханів і польської шляхти, що хотіли поставити український народ на коліна? Але ми знаємо, як піднімалися мужні, волелюбні люди — козаки, щоб врятувати рідну землю від
поневолення і занепаду, від духовного спустошення.

Прикладом служіння рідній землі стали подвиги січових стрільців, для
яких девізом були слова М.Вороного: „ Серця кров і любов - все тобі віддати в боротьбі". Вони йшли в бій „за рідний край, за нарід свій, за долю України".   

Я переконаний, що душа кожного письменника ніжна, чутлива до
народного горя. Він не може забути тих, кого катують, над  ким знущаються. А тому цілком зрозуміла та величезна роль, яку відігравали й відіграють письменники в боротьбі за незалежність нашої України святої.

Тарас Шевченко! Великий Кобзар! Кожен його рядок пройнятий уболіванням за долю рідної землі, прагненням підняти на боротьбу за волю і незалежність одурений, покірний народ.

Шевченкове життя - зразок патріотичного служіння Батьківщині. Його
поема „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...моє дружнєє посланіє" - це твір, що заклав підмурок національної честі українців, бо втілює минуле, сучасне й майбутнє нації. Ця поема — своєрідна програма національно-культурного, соціального й політичного визволення України. Поет вірить у незнищенність духовного потенціалу України. Наприкінці твору Т.Шевченко закликає українців обійнятися, брататися, щоб ожила справжня, велика і непорушна єдність національної родини, щоб тихий, ясний світ засяяв над Україною.

П.Куліш сказав про Шевченка: „ Се вже був не кобзар, а національний
пророк ". І дійсно, пророче звучать слова поета:

І забудеться страмотня

Давняя година.

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!       
          Ця поема — поетичний заповіт нам, нащадкам. Максим Рильський переконує й запевняє нас, що ніякий ворог не осквернить тієї землі, „що освятив Тарас своїми муками - ділами, що окрилив громовозвукими словами ".

Шевченківський вогонь любові до України, до свого краю горів і в душі
мужнього співця Володимира Сосюри. Крізь усе своє життя він гордо й нескорено проніс заклик:

                              Любіть Україну, як сонце любіть...

         

        В. Сосюра любив Україну, вірив у неї, його серце було сповнене любов'ю до рідного краю:

Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно,

                            Красуне, страднице моя!

         Україна... Вона й у серці Василя Симоненка. Прислухаюсь до мудрих слів поета, які звучать для мене, наче порада:

                                      Можна все на світі вибирати, сину,

                                      Вибрати не можна тільки Батьківщину.

         Уже не один раз перечитую вірші Василя Стуса. Яку глибоку любов
проніс поет у душі через своє коротке й важке життя! Він уболіває за рідним краєм:

                           Сто років мучених надій,
                                      і сподівань, і вір, і крові
                                      синів, що за любов тавровані.
                                      Сто сердець, як сто палахкотінь.

Василь Стус болісно переживає негаразди суспільні, політичні, моральні,
їх він сприймає як власне нещастя і недолю всього народу. Він вважав, що тільки тоді можна називатися Людиною, коли ти найчесніший, найпалкіший син або донька своєї землі.

Вже 18 років Україна є незалежною державою, але яких зусиль коштувала нашому народові ця довгоочікувана воля!

Ми не можемо забути і Берестечка, і заслання Т.Шевченка, і заборону української мови, і розгромлену Коліївщину, і голодомор 1933-го, і „розстріляне Відродження" 20 - 40-х років, і смерть цвіту нашої інтелігенції в брежнєвських концтаборах, і страшні дзвони Чорнобиля...

Я думаю, найкращим пам'ятником  тим, хто загинув за Україну святу, буде наше бажання будувати вільну незалежну державу. І для цього треба не тільки говорити про свою любов до рідної країни, а й самому працювати, віддавати всі свої сили служінню Батьківщині.

Я вірю, що ми воскреснемо по-справжньому, бо світить нам пророцтво
Тараса Шевченка: „Не вмирає душа наша, не вмирає воля ". І буде наша
Україна вільною, демократичною, багатою, незалежною країною, де не буде
панів-недолюдків, що „ правдою торгують " або зневажають те, за що боролися наші предки — свою національну культуру, мову, звичаї, віру і традиції.

Український поет Федір Тишко запитує: „Як же нам жити на рідній землі, щоб... наша квітуча і щедра земля справді для людства раєм була? "

А далі читаємо відповідь:

                            За синєє небо,      
                                      За жовте колосся
                                      Боротися треба,
                                      Щоб краще жилося.

 Автор - Тичинський Олександр