Афганістан… Ось уже два десятиріччя пройшло з того часу, як
були виведені радянські війська з цієї країни, а від цього слова і досі пахне
димом, розпеченим залізом, смертю.
У 80–ті роки
більшість офіцерів та солдатів не тільки виконували інтернаціональний
обов’язок. Вони їхали туди за військовою романтикою, за бойовим досвідом. Проте
інтернаціональний обов’язок чорною смугою пройшовся по життю десятків тисяч
юнаків. Ще вчора вони сиділи за шкільними партами, ходили на дискотеки, а
сьогодні доля зобов’язала їх враз стати дорослими. Чи думали вони, що коли –
небудь будуть воювати, вбивати, захищати?
Радянські війська
вперше були введені в Афганістан 25 грудня 1979 року. Відомо також, що
незадовго до цього, 3 і 14 грудня, в Баграм були переправлені десантний
батальйон і підрозділ спецпризначення для посилення охорони резиденції глави
держави Хафідзулли Аліна та аеродрому Баграм. Але мало хто знає, що перший
радянський підрозділ прибув до Афганістану ще на початку травня 1978 року,
всього через кілька днів після приходу до влади нового режиму.
Сьогодні я хочу
низько вклонитися спецназу. Адже саме армійський спецназ вів боротьбу з
караванами зі зброєю, боєприпасами, наркотиками. Спецназівці знищували
бандитські угрупування, яких перекидали з Пакистану та Ірану.
Командир 6 – го
окремого мотострілкового батальйону спеціального призначення Владислав Єремеєв,
закінчивши з відзнакою Військову академію імені М.В.Фрунзе, відмовився від
високих посад у Москві. У своєму рапорті він попросив направити його в
Афганістан. Мотивація? Усього три слова: «Хочу бути командиром». І він став
справжнім командиром для підлеглих: чесним, розумним, справедливим. Загін
спецназу нараховував більш як п’ятсот чоловік, розташовувався на півдні Афганістану. Літаки не літали до
загону, добратися до батальйону можна було лише через Кандагар. Щоб забезпечити
загін продуктами, необхідно було подолати 1100 кілометрів. Холодильників,
кондиціонерів не було. Тому весь час солдатів годували тушонкою, з водою були
також величезні перебої.
Читаючи спогади
Владислава Єремеєва, я зробив висновок, що війна в Афганістані була вигідна
тільки високопосадовцям. А чи думали вони про те, що обривають юність, що
завдають великого болю душам і серцям матерів?
Пустеля Регістан… Стоїть страшенна спека. Броня і автомати
обпікають руки. Іде караван. В ядрі каравану, де знаходиться вантаж, іде
п'ятнадцять «духів». По боках – охорона ще з двадцяти чоловік. Попереду
бойового каравану іде звичайний. Душмани озброєні автоматами китайського,
арабського та румунського виробництва, екіпіровка – американська.
Зав’язався
страшний бій. Проте в гарячці бою не відчуваєш страху, не помічаєш ран. Лише
навколо гола пустеля, розпечені сипучі піски та розжарене сонце. У тому бою
спецназівці зуміли зупинити караван.
А коли
повернулись на базу, їх чекав сюрприз: прилетіла комісія із великих арабсько –
кабульських військовоначальників. Усі такі поважні, начищені, у нових мундирах.
І солдати – брудні, обірвані, в кросівках. Вони відчувають біль, губи
потріскані, знімають полосами обгорілу шкіру з відкритих частин тіла. Члени
комісії були у шоці. І тут почалось: «Та ти що за командир? Ти подивись, як
одягнені у тебе солдати? Що у них за вигляд?». На що командир загону Владислав
Єремеєв відповів: «А ви хочете, щоб після п’ятнадцяти діб війни в пустелі, без
води, їжі, вони стройовим маршем і з піснею ходили?». Живе, реальне життя дуже
відрізнялося від телевізійного.
Залишатись людьми в таких нелюдських умовах
допомагало те, що в армії завжди вчили переборювати труднощі. Необхідно було
навчитися перемогти самих себе, стати кращими і сильнішими за природу і
обставини.
Я вважаю, що
солдати і офіцери, які пройшли Афган, здійснили подвиг. В бою всі були однієї
крові, причому, червоної, а не голубої. В той момент, коли вони найменше цього
чекали, життя кинуло їм виклик, щоб перевірити їхню мужність, чесність, почуття
обов’язку. А на виклик завжди необхідно відповідати якнайшвидше. Адже життя не
дивиться назад і не дозволяє робити помилки. Війна є війна – страшна, неприємна
робота. Ніякої романтики, а тільки кров та смерть навкруги. Бій – процес
двоякий: або ти, або тебе.
За весь час
командування загоном спеціального призначення Владислав Єремеєв втратив десять
чоловік. Серед них було вісім солдатів і два офіцери – Костянтин Колпащиков і
Ян Альбіцький. Честь і слава командиру, який зумів зберегти життя більшості
воїнів загону!
11 серпня 1988
року 6 – й окремий мотострілковий батальйон спеціального призначення покинув
територію Афганістану. Зустрічав спецзагін генерал А.Колесников із ставки
військ південного напрямку, майбутній начальник Генерального штабу. Він
популярно пояснив, що афганська війна не користується повагою в Радянському
Союзі, що ніхто не чекав героїв.
Вміти кланятись кулям
– це мистецтво хоробрих. Вижити у відриві від бази за сотні кілометрів, в
душманському тилу, з мізерним запасом води у фляжках, без надії на «вертушку»,
яка прилетить не скоро, маючи наказ берегти патрони, а в бій вступати тільки в
крайньому разі – це бойове завдання.
За бойовий досвід
у Афганістані заплачено великою кров’ю. Цей досвід безцінний, його не замінити ні відвагою,
ні найкращою бойовою технікою, його неможливо набути на полігонах і тренажерах
– тільки в реальному бою. І лише накопичений бойовий досвід може зберегти
солдатські життя в майбутньому.
Я дуже хочу, щоб
моє покоління не зазнало страждань. Вірю в те, що політика моєї держави буде
направлена лише у мирне русло. Між мною
і тодішніми героями Афганістану різниця у віці лише п’ять років. Між мною і
тими юнаками – подвиг. Я вклоняюся їм низько за мужність, відвагу, героїзм!
Автор - Бігус Ярослав
Немає коментарів:
Дописати коментар