Україна й українці у творчості Т.Шевченка

Україна й українці

у творчості Т.Г.Шевченка

                                                                             Я так її, я так люблю

                                                                            Мою Україну убогу,

                                                                                        Що проклену святого Бога,

                                                                              За неї душу погублю!

Т.Шевченко

Вчитуюсь ще і ще у ці слова великого сина України, а на думку приходять слова сучасного поета Михайла Шевченка:

Ми всі потрохи любимо Вкраїну –

                                  Її співучу мову солов’їну,

                                  Квітучу мову, мученицьку глиб.

                                  Ми всі нічого не берем від того,

                                  Але щоб проклясти за неї Бога?..

                                  Себе ще не питали, чи змогли б.

А й справді, чи змогли б? Чи змогли б ми „погубити душу” заради волі й щастя України?

До Шевченка треба доростати усім своїм життям. У ньому – вся наша історія, все буття і всі наші мрії. І сьогодні він для нас необхідніший, ніж будь – коли. Необхідні його правдивість, пристрасть, внутрішня сила та невситима жага свободи. Саме через Шевченка ми усвідомлюємо себе як народ.

До глибини душі вражає велика любов Кобзаря до рідного краю, до України. Він перший полюбив її, як син кохає неньку, хай стару, змарнілу, бідну. Образ України присутній у більшості творів поета, він найсвітліший і водночас найдраматичніший у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його короні.

Болем за понівечену землю напоєний кожен рядок послання „І мертвим, і живим ...”. Поетові міркування стосуються насамперед тих, хто пішов з батьківської хати, здобув освіту, а потім відрікся від своєї батьківщини. Не в тім біда, що покидають без жалю і без любові рідну хату. Біда, що повертаються до неї з чужою правдою на устах, розмовляють не своєю мовою. Він не проти прогресу, просвіти для свого краю, він за те, щоб вона не зробила з українців, замість людей з національною гідністю і гордістю, пройдисвітів без честі і роду. Тож знамените Шевченкове „учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” означає не що інше, як поєднати кращі світові надбання із рідною національною культурою, що є дуже актуальним сьогодні. Поет прекрасно знав історію України, знав причину занепаду рідного народу, знав його ворогів, тому заповідав усім, хто народився на цій землі:

Свою Україну любіть.

Любіть її ... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 Саме це і складає моральний обов’язок кожного справжнього сина чи доньки батьківського краю.

Вражає поезія „Стоїть в селі Суботові”. Тут Україна – і вбога сирота, і могутня держава, це і „домовина”, де похована воля українців, і та Україна, яка неодмінно „встане і розвіє тьму неволі”. Цей образ скривдженої долею України найближчий нашому серцю. Він з’являється перед нами не лише тоді, коли поет називає її на ім’я, а й тоді, коли у його творах читаємо про наші національні символи: калину, тополю, вербу, барвінок. Чудові обриси названих рослин символізують красу нашого краю.

У геніальній мініатюрі „Садок вишневий коло хати” – образ усієї країни з її природою, працьовитими людьми, чарівною піснею і вінцем цієї краси – матір’ю – Берегинею:

Садок вишневий коло хати.

                                        Хрущі над вишнею гудуть.

                                        Плугатарі з плугами йдуть,

                                        Співають ідучи дівчата,

                                        А матері вечерять ждуть.

По – різному постає із сторінок „Кобзаря” образ України, але передусім в образах жіночого роду: матері, сестри, вдови, небоги, покритки. У поезії „Думи мої, думи...” рідний край, Вітчизна асоціюються з образом матері:

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Великий патріот України, Тарас Шевченко у поемі „Кавказ” оспівав не тільки волю горців, а й рідного українського народу. Поет проводить паралель між „існуванням” цих народів, вболіває за їх долю. З кожного слова генія дихає на нас глибокою любов’ю до України, до зневолених людей; і ми мимоволі проймаємося любов’ю до горців, які відстоювали і до цих пір відстоюють свою незалежність, адже Шевченко, як і Прометей, теж був розіп’ятий за Україну і воскрес, щоб випрамляти, підносити, пробуджувати в людині Людину, її духовні начала.

Читаючи поезії „Якби ви знали, паничі”, „І виріс я на чужині”, відчуваємо, з яким болем говорить поет про страждання народу не тільки в його рідному селі, а й по всій Україні. Разом з тим поет осуджує земляків за покору, з якою вони відбувають панщину, закликає до повалення самодержавства. Кобзар вірить, що народ рано чи пізно обов’язково переможе своїх катів, запанує на просторах вільної та квітучої України.

Тарас Шевченко став національним кодом, національним паролем. Його передбачення – пророчі. Сьогоднішня незалежність України – найкращий тому приклад. Хоч тяжко, але справджується найсокровенніша поетова надія на спасіння України. І тепер нам належить виконати моральні приписи Шевченка.

Саме голосом Великого Кобзаря звертається до сучасників у поезії „Монолог Тараса” подільський поет Петро Карась:

З домовини, довіку ранимої,

                                       Над владиками світу встаю

І благаю востаннє: сини мої,

                                       Не проспіть Україну мою.

                                       Я і згадувать досі не можу,

                                       Утираючи сльози круті,

   Як жадали од можа й до можа

                                       Розіп’ясти її на хресті.

 І нарешті ковтнувши свободи,

Не втішайтесь дарами в раю –

Я прошу тебе, гнаний народе:

                                      Не проспи Україну мою!

 Автор - Дядик Г.І.,

 вчитель української мови і літератури