понеділок, 2 листопада 2015 р.

Твір-інтерв'ю на конкурс "Афганістан вчив, Афганістан карав, Афганістан випробовував..."

      Афганістан... Від цього слова пахне димом, розпеченим залізом, смертю. Кажуть, що коли помирає одна людина - це трагедія, а коли гинуть сотні, тисячі - статистика. Невже під одним буденним словом "статистика" можна заховати загублену юність, втрачене навіки кохання, життя? Ні, старшно так думати!
    Не одним сивим пасмом закосичена дата 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989 році закінчилась для народів СРСР десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані. Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейдяний пил і пісок осіли в чубах воїнів - інтернаціоналістів.

    Я багато читав про бойові дії в Афгані. І зрозумів, що у 80-ті роки більшість офіцерів та солдатів не тільки виконували інтернаціональний обов'язок. Вони їхали туди за військовою романтикою, за бойовим досвідом. Солдати, сліпо обдурені, "наводили лад" у тій країні "вогнем і мечем". Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов'язки у Іспанії, Угорщині, Чехії...
     А Афган плював їм кулями у обличчя. Брудна підступна війна... За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім'я якої мети загинули десятки тисяч юнаків? Ті, що на місцях мобілізовували хлопців, виконуючи секретні вказівки, потім говорили, що "ми вас туди не направляли". Тоді хто?
   В одному із репортажів по телебаченню я дізнавася, що Голова спілки ветеранів м.Хмельницького є учасником бойових дій в Афганістані. Не гаючи часу, вирішив домовитися про зустріч. Хвилювання переповнювало мене. Садиков Мунір Мухамедович прийняв мене привітно. Й усе, що тягарем лежало на душі, враз щезло.
  - Муніре Мухамедовичу, розкажіть, будь ласка, звідки Ви родом і де минули Ваші дитячі та студентські роки?
- Народився 28 травня 1941 року у місті Новосибірську. Батько - імам, а мати - домогосподарка. За релігіозні вірування батька репресували. Довгих чотири роки він провів у в'язниці. А потім ще 6 місяців сидів у камері смертників. У нашій сім'ї було 12 дітей. Троє старших братів загинули на фронті. Дитинство було дуже важке. У 14 років, закінчивши 7 класів, влаштувався на завод у ремонтний цех учнем. Працював цілу зміну, далі біг на тренування, а далі - у вечірню школу. У 18 років пішов служити в армію. Після служби в армії секретар райкому комсомолу запропонував піти на військові курси.
 - Де проходила Ваша військова служба?
 - Після закінчення військових курсів був командиром взводу розвідки. П'ять років - командиром танкової роти в Сибірському військовому окрузі, далі - в Угорщині. Потім був направлений у Прикарпатський військовий округ, а саме у м.Хмельницький.
 - Як Ви потрапили в Афганістан?
 - В Афганістан попросився сам. Як офіцер хотів сам себе випробовувати. І в січні 1984 року прибув до місця призначення.
- Прибувши на місце призначення, яке отримали завдання?
 - Я був направлений військовим радником в афганський батальйон. Якщо я поставив собі мету, обов'язково добивався всього. І від інших вимагав чіткої дисципліни. Афганські вояки - це не радянські солдати, для яких дисципліна була на першому місці. Як потім мені розповідали підопічні мого батальйону, перший місяць вони приглядалися до мене, біля шести місяців хотіли вбити, а вже потім охороняли мене. Під час операцій майже ніхто не гинув з мого батальйону. Афганські солдати називали мене "Мушавер - танк", що в перекладі звучить так: радник - танкіст. А от радянські офіцери та солдати звали мене "дєд".
- Муніре Мухамедовичу, чи запам'ятався Вам перший бій?
- Коли я приїхав до місця призначення, мені показали танк, який був поламаний. А завтра - виходити на операцію. Цілу ніч ремонтували танк, а на ранок виїхав на ньому. Під час бою танк було підбито. Афганські солдати, побачивши "духів", порозбігалися хто куди. Залишився я сам. Ось по ущелині почали спускатися душмани. Я розвернув башню і вистрілив по центру. Поки "духи" приходили у себе, швидко витягнув ящик з гранатами і побіг до річки. Вже стемніло, а я все ще стояв у крижаній воді. Відбивався гранатами до приходу наших. Але найцікавіше було попереду. Коли прибув до свого батальйону, то побачив на столі у їдальні склянку з горілкою, а на ній окраєць хліба. Усі подумали, що я загинув. Генерал, підійшовши до мене, міцно обійняв і промовив: "Довго будеш жити! Молодець!"
- Ще на четвертому році війни в Афганістані відбувся зліт солдатських матерів міст Дрогобича і Стебника Львівської області. На ньому учасницями був прийнятий "Наказ матері сину-солдату". Чи знала Ваша сім'я, що Ви виконуєте інтернаціональний обов'язок у Афганістані?
- Так, моя сім'я знала, де я знаходжуся. Дочка на той час навчалася у Новосибірську. А дружина чекала на мене у Хмельницькому. Коли я приїхав у відпустку, то забрав дружину з собою у Кабул. Деякий час ми служили разом. а коли я йшов на операцію, то залишав дружині автомата, бо щовечора наш батальйон обстрілювали душмани. Вона допомагала мені виживати у цих важких умовах. І за це я їй вдячний!
- Які маєте бойові нагороди, відзнаки за період служби?
- Я нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом "За службу Батьківщині" третього ступеня, орденом "За хоробрість". До речі, орден "За хоробрість" - це одна з найвищих афганських нагород.
 - Муніре Мухамедовичу, я знаю, що за одну із операцій Ви були представлені до ордена Червоної Зірки. Що це за операція?
- Це був мій останній бій. Нас оточили душмани. Якщо порівняти сили, то вони були нерівні: душманів було біля 1500. а нас лише 400 чоловік. Ми взяли у полон чотирьох "духів". На вигляд це були звичайні афганці. Проте в сумці одного з них ми знайшли записку. У ній говорилося про те, що він резидент, висланий сюди, щоб взяти в полон військових радників і вбити афганських воєначальників. Резидент повідомив, що вночі нас атакують. Стемніло. Я прийняв рішення швидко перебазуватися на інший бік долини, залишивши палатки на місці. Душмани, нічого не підозрюючи, почали обстрілювати наш табір. Обстріл тривав до ранку. Далі все стихло. І ми повернулися до табору. Це було видовище не для слабких. Від наметів залишилися лише шматки тканини.
"Духи" вирішили, що нас усіх немає в живих. Та коли побачили, що табір продовжує жити своїм життям, не повірили! Так тривало три ночі підряд. Далі спрацювала їхня розвідка, яка побачила, як ми перебазовуємося. На четверту ніч ми залишилися у таборі, а душмани обстріляли протилежний бік долини. 
Наш батальйон тримав оборону 24 дні. А одного разу ми почули: "Здавайтесь! Здайте нам військових радників і офіцерів! За це ви отримаєте гроші та житло!". Проте у воїнах свого батальйону тепер я був впевнений! Я стежив за тим, звідки долітав до нас голос. І ось, сівши у танк, вистрілив у гори. Голос замовк. Я вцілив у радіоточку.
  Проте один орден Червоної Зірки до мене так і не дійшов. Але це не головне. Головне те, що коли я від'їжджав з Афганістану, у моєму батальйоні було 50 справних танків, а не один. І солдати вміли використовувати під час бою техніку, вміли її ремонтувати.
- Який головний урок, на Вашу думку, можна винести з війни у Афганістані?
- Забувати досвід історії злочинно! Віддати забуттю сумний досвід афганської війни - означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминуче призведе до нових війн, кровопролить і трагедій.

     Людина пізнається в екстремальних ситуаціях. Під час боїв на афганській землі відразу стає зрозумілим, хто є хто - боягуз, хитрун чи відчайдуха. Ці події залишили глибокий відбиток у житті Садикова Муніра Мухамедовича. Але, як він стверджує, не шкодує за цим. І якби довелося заново все пережити, то без вагань знову взявся б за зброю.
     Я не був на війні у Афганістані, бо народився значно пізніше тих подій. Між мною і героями Афгану різниця у віці лише три роки. Між мною і тими юнаками подвиг. я вклоняюся їм низько за мужність, відвагу, героїзм!
      Кращі елітні підрозділи армій країн світу вивчають накопичений досвід радянських військ ведення бойових дій з бандформуваннями, надання гуманітарної допомоги мирному населенню, стримання потоку наркотиків через кордон з повністю відсутньою інфраструктурою та суцільною ісламізацією населення.
       Проте я не можу зрозуміти подій, які розгорталися у вересні 2011 року. Ветерани війни, інваліди, солдатські вдови й матері, які втратили на тій війні своїх синів і дочок, прийшли під стіни уряду, аби звернути увагу на свої проблеми можновладців, більшість з яких не те, що про війну, а навіть про звичайну службу в армії знають лише дуже приблизно. Знову колишні солдати змушені йти у бій! Боротися за власне виживання, за нормальне ставлення до них з боку держави! 
      Нещодавно я прочитав рядки, які глибоко запали мені у душу. Це спогади одного із учасників бойових дій у Афгані: "...Сам вигадував собі кольоровий сон, примруживши очі, і малював себе під розквітлою черешнею на свіжоскошеному сіні. Навіть було відчуття того ж запаху, жмикання весняних хрущів, лоскоту вовняної джерги, якою вкрила мене мати, бо видався прохолодний ранок. Та якийсь дивний шурхіт та дим наче пербивають мені сон про солодкий цвіт черешні...
      Прокинувся, машинально стиснув автомат, оглядаючись довкола. Ні, це не вишневий цвіт, і не на сіні я. Це розсіюється сірий туман. Сіро-голуба завіса, мов дим, хмарками застигла над оскаленим хребтом Гіндукуша. Світанок в горах проходить поволі і довго. Насторожена тиша наганяє тривогу. Кам'яна прохолода проймає наскрізь і будить кожну клітину..."
     Я хочу стати військовим, справжнім офіцером. Хочу вірити в те, що моє покоління не зазнає страждань, а наші батьки - горя. Вірю в те, що політика моєї держави буде направлена у мирне русло. А якщо необхідно буде захищати свободу і незалежність України, то у моєму житті завжди знайдеться місце подвигу!

Бігус Ярослав, 10 клас,
2012 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар